Утім, часи змінюються, і дедалі частіше ми бачимо на вулицях сучасну молодь із дивними зачісками, сережками в носі чи розмальованими тілами. 
Скажу відверто, я і сама знайома з дівчиною, яка за останні роки добряче наекспериментувалася зі своєю зовнішністю, фарбуючи волосся чи не в усі кольори веселки. Ще тиждень тому вона була з фіолетовою шевелюрою, а вже сьогодні з-під тоненького «хвостика» звисають яскраво-рожеві пасма.
Що ж «ховається» за цими постійними змінами? Тренд моди чи крик про допомогу?
Наталія (з етичних міркувань ім’я змінено) — студентка одного з полтавських вишів. Вона багато читає, свого часу добре навчалася в школі, постійно брала участь в усіх заходах. Та з-поміж інших завжди вирізнялася не тільки гострим розумом, а й неординарною зовнішністю. 
— Мені подобається яскраве волосся, ходити все життя з одним кольором, вважаю, це нудно. Я часто змінюю зачіски і сам колір. Рожевий — просто був одним із них, — розповідає дівчина. 

Психолог будинку дитячої творчості Подільського району м. Києва Володимир Савінов говорить, що «сигналами лиха», насамперед, є зміни у поведінці, перепади настрою, прагнення відмежуватися від батьків, дратівливість, агресія, втрата продуктивності й успішності у навчанні. А ось різнокольорове волосся не завжди є знаком того, що дитина має психічні розлади. Це може бути підпадання під вплив якоїсь ідеології, зацікавлення субкультурою, що не обов’язково є шкідливим, пошук самого себе чи акцентуація характеру. 
Прагнення стати Мальвіною, чи ще якимось героєм, прикрасити себе татуюванням чи пірсингом, зазвичай, пов’язані з навіюванням моди та з бажанням виділитися з натовпу, показати свою індивідуальність та оригінальність. У такий експресивний спосіб дитина намагається віднайти свої цінності, відстояти свої кордони. Однак зміна зовнішності може бути натяком на те, що коїться у дитячій душі. І тоді батькам варто проявити пильність, терпіння і дочекатися того часу, коли їхній підліток «переросте» це захоплення. 
У людині має бути все прекрасне: і обличчя, й одяг,... і пірсинг, і тату. 
У першу хвилину мого знайомства з Артуром — відеооператором одного з ТВ каналів, я не знала, чи мені плакати, чи сміятися: тіло хлопця було розмальоване «від кінчиків волосся до кінчиків нігтів», подібно кольоровій картині, на якій хаотично зображені пентограми, ієрогліфи, «космічні» зигзаги, міфічні істоти. 
Татуїровок у Артура було настільки багато — великих, маленьких, різнокольорових і чорно-білих, що навіть чистого тіла за ними видно не було. А через увесь лоб простягся довжелезний напис. Щоправда, я так і не знаю, що він означає: швидко прочитати я не змогла, а роздивлятися було якось не зручно. До того, я навіть не знала, як мені поводитися поряд з таким екстремалом. Тому намагалася вести себе так, неначе навкруги мене оточують усі такі, як Артур. То що це? Можливо, ця «синя хвороба» і є «першими ластівками» порушення психіки? 
— Кожний випадок — індивідуальний, — говорить Володимир Савінов, — навіть надмірне захоплення не завжди є ознакою психічних розладів. Це може бути одним із способів самовираження. Але, якщо це супроводжується роздратуванням або іншим негативізмом, необхідна, однозначно, порада психолога чи психіатра. 
Звісно, що підлітка завжди можна спробувати переконати не вдаватися до перетворень своєї зовнішності, адже це не так і безпечно, як здається на перший погляд. Та і мода мінлива. 
А що ж робити, якщо донька прийшла додому з червоним во-лоссям, а син побив своє тіло, не-наче решето, і прикрасив кільцями?
— Звісно, що універсального рецепту немає, — говорить психо-лог. Головне — не потрібно цькувати дитину та робити із цього сенсацію. Це може викликати більшу протидію — у вигляді агресії чи замикання в собі. Довіра — це базова рекомендація усім. З боку дитини — це може бути сигнал, що вона потребує уваги. Тож необхідно знайти такий механізм, щоб дитина змогла повністю довіряти хоча б одному з батьків, говорити з вами, як із другом, відчувати, що вона не самотня. Тоді підліток не приховуватиме свої переконання і не вдаватиметься до дій протесту. Увага, не контроль, а саме лагідна щира увага може стати панацеєю у цій ситуації. Потрібно підстраховувати, супроводжувати дитину в її інтересах, шукати компроміс, але, звісно, необхідно ставити адекватні рамки, не придушуючи при цьому її індивідуальність.
P.S: Кілька днів тому зустріла Наталку. За цей рік вона подорослішала. І яким було моє здивування, коли замість яскравих кольорів я побачила природне русяве волосся. Щоправда, дуже поріділе після безкінечних фарбувань…